У Бога вірив з розумом, був щедрим, проте непрактичним, з гарним почуттям гумору – таким постає поет і Пророк у спогадах друзів, однокурсників по Академії мистецтв.
Здавалося б, що нового можна сказати про Тараса Шевченка. Ще зі шкільних років ми пам’ятаємо віхи його біографії, про легендарний еквівалент у 45 кг срібла, за який викупили майбутнього Пророка із кріпацтва. І про велике серце, романтичні пригоди та сердечні невдачі Тараса, який так і не створив власну родину, хоч і мріяв про неї.
На щастя в сучасній Україні Шевченко перестав бути «забронзованим» радянською пропагандою — бідним і неосвіченим кріпаком, богоборцем і страждальцем. На його долю справді випало чимало, проте поет мав смак до життя. Шевченко-академік жив по-панськи, знався на моді. Шевченка-художника порівнюють із Ремрандтом і навіть Ван Гогом. Він надзвичайно глибокий і, як завжди, актуальний. Цю глибину дістають із творів Кобзаря сучасні дослідники його творчості. Та безцінно побачити Шевченка-людину очима його сучасників — друзів, однокурсників і добрих знайомців. Це й пропонуємо зробити.
Врятували з кріпацтва і від обуреного замовника
Петро Мартос, наш земляк, поміщик Лохвицького повіту Полтавської губернії увійшов в історію тим, що саме його коштом було видано Кобзар 1840-го року. Дослідники ставляться до спогадів відставного ротмістра з деяким застереженням, однак не заперечують наявність у них цікавих деталей. Як от оповідь про викуп поета із кріпацтва.
«Наприкінці 1837 чи на початку 1838 року якийсь генерал замовив Шевченкові свій портрет олійними фарбами. Портрет вийшов дуже вдалий і, головне, надзвичайно схожий. Його превосходительство був дуже некрасивий; художник, зображуючи його, не відійшов від правди. Можливо, це, а можливо, й те, що генералові не хотілося дорого, як йому здавалося (хоча він був дуже багатий) платити за таку бридку фізіономію, але він відмовився забрати портрет. Шевченко, замазавши генеральські атрибути й прикраси, навісив замість них на шию рушник і, додавши до нього приладдя для гоління, віддав портрет у цирюльню для вивіски. Його превосходительство впізнав себе, і от спалахнув генеральський гнів, який треба було вгамувати хоч би там що… Дізнавшись, хто такий Шевченко, генерал приступив до Енгельгардта, який перебував тоді в Петербурзі, з пропозицією купити в нього кріпака. Поки вони торгувалися, Шевченко дізнався про це і, розуміючи, що його може чекати, кинувся до Брюллова, благаючи врятувати його. Брюллов повідомив про це В. А. Жуковського, а той — імператрицю Олександру Федорівну. Енгельгардта попередили, щоб він утримався продавати Шевченка. Неодмінною умовою задоволення клопотання про Шевченка імператриця зажадала від Брюллова закінчити портрет Жуковського, який Брюллов давно вже обіцяв, навіть почав малювати, але облишив, як це дуже часто бувало з ним. Портрет незабаром було закінчено й розіграно в лотереї між високими особами імператорської фамілії. Енгельгардту внесено було гроші за Шевченка…»
Улюблена сестра
Михайло Чалий, громадський і культурний діяч, запізнався з Тарасом Шевченком 1859-го року в Києві. Свої ж спогади записав головно зі слів художника Івана Сошенка. Зокрема, й про улюблену сестру Тараса Григоровича, якій той присвячував свої вірші.
«Сестра Ярина розповіла нам один характерний факт із Тарасового життя. У квартиранта-солдата вкрадено два з полтиною асигнаціями. Той, певна річ, зчинив страшенний галас, ледь не вигнав усіх із хати. На кого ж тут звалити вину? Звичайно, на бідолашного сироту. Щоб уникнути покарання, за однією лише підозрою мачухи, хлопець пішов з двору і сховався у далекому городі, в кущах калини. Там він просидів чотири доби. Сестра Ярина, побоюючись за брата, старанно замовчувала від домашніх його схованку і потай носила йому їсти, до того ж забавляла його всілякими іграшками. Тарас влаштував собі в кущах калини курінь, поробив біля нього стежки й посипав їх піском… намалювавши на дереві щось подібне до мішені, він вправлявся у стрільбі в ціль з бузинової пуколки. На п’ятий день Тарасова схованка була викрита. Його взяли на допит. Головним слідчим у цій справі був рідний Тарасів дядько — Павло, за словами Ярини, „великий катюга“. Мордування тривало майже три дні. Не витримавши його, хлопчик, та й то на прохання сестри, під різками зізнався нарешті у злочині, якого не вчинив. Гроші, як виявилося згодом, вкрав мачушин син і сховав їх у дуплі старої верби. Турбота, яку виявила сестра до хлопчика, що безневинно терпів, її гаряча до нього прихильність та її власна гірка доля пояснюють нам, за що Тарас так палко любив свою сестру до останньої хвилини свого життя. Помираючи, він просив своїх друзів не забувати сестри Ярини».
«Віруй глибокодумно»
Радянські дослідники намагалися представити Шевченка ледь не атеїстом і богоборцем. Насправді ж він був глибоко віруючою людиною. Ось що згадує на цю тему лікар Андрій Осипович Козачковський, який познайомився із Тарасом Григоровичем у 1841-му році в Петербурзі.
«Віруй глибокорозумно, писав він мені в одному листі з Новопетровського укріплення, втішаючи в сімейному горі, яке тоді спіткало мене. Я був свідком, коли Шевченко, слухаючи блюзнірство хазяїна, в якого він жив, сказав: «Знущатися з тих морально-релігійних переконань, які освячені віками і мільйонами людей, нерозумно і злочинно».
Дехто несправедливо вбачав у ньому тільки ненависть до осіб вищих верств суспільства; в кожній людині, незважаючи на стан і суспільне становище, він поважав насамперед гідність, в усіх верствах суспільства у нього було багато цінителів його таланту і друзів. Він щиро був відданий, наприклад, сімейству Рєпніних, яке радо його приймало… Описана ним самим у щоденнику несподівана зустріч його в Москві з синами колишнього його володаря, є найпереконливішим спростуванням несправедливого докору Шевченкові в озлобленості…»
Остання путь
Спогади про похорони Кобзаря залишили багато його сучасників. Чи не найбільше подробиць у мемуарах етнографа Миколи Бєлозерського.
«Коли в Петербурзі при виносі тіла Шевченка з церкви хотіли поставити труну на дроги, то молодь не дала — понесли на руках, міняючись. Народу тисячі півтори було — не темного, не цікавих глядачів, а людей інтелігентних, які поважали в Шевченкові поета і людину. Багато хто ридма ридали, за одного юнака просто боялися… Дами живими квітами закидали, студенти принесли лавровий вінок… Скільки промов було виголошено!.. А який у нього прекрасний світлий вираз обличчя був. Усе хотілось сказати: «Схаменися, голубе ти наш, та встань! Годі вже нас морочити, томити! Ти живий, не вмер ще!..»
Покійний Михайло Матвійович Лазаревський розповів мені, що коли розрили могилу Шевченка в Петербурзі для перевезення тіла на Україну, то відкривали й труну: тіло за два місяці ні трохи не змінилося, але вкрилося цвіллю. У Москві домовина Шевченка стояла за містом на подвір’ї якогось столяра, серед куп стружок. Наплив публіки був значний. В Орлі труну зустрічали учні гімназії, полковий хор грав похоронний марш, скомпонований капельмейстером із пісні: «Не ходи, Грицю, на вечорниці». Тіло було урочисто проведено за місто.
У Києві зустріч була на шосейному мосту; коней випрягли, і домовину повезла публіка. У цей час через міст їхав чернігівський архієрей, відомий письменник Філарет Гумілевський; вийшовши з екіпажа, він благословив прах Шевченка. По прибутті до міста труну поставили в Різдвяній церкві на Подолі; на неї було покладено дуже багато вінків. Та ось увійшла дама в траурі й поклала терновий вінок (За найпоширенішою версією, це була княжна Рєпніна, — ред.). Це викликало сенсацію; поліція прибрала цей вінок. З Києва до Канева труну везли на пароплаві.
Могилу над домовиною Шевченка насипали за кілька днів, працювало 17 чоловік і в тому числі В. М. Забіла. Ця картина була сфотографована. Забіла поминав Шевченка тією настойкою, порошок для якої дав йому Шевченко в 1840-х роках. Потім народ ходив на могилу Шевченка для зцілення від лихоманки та інших хвороб».
